Кредитор має право на нарахування інфляційних витрат та 3% річних незалежно від підстав виникнення правовідносин

Роман БОЙКО, суддя Господарського суду м.Києва

Дуалізм позицій

Загальновідомим є те, що грошові зобов’язання можуть виникати не лише на підставі договору, яким передбачено обов’язок особи сплатити кошти. Наприклад, такий обов’язок може виникнути у зв’язку із заподіянням шкоди, безпідставністю набуття грошей, обов’язком продавця повернути аванс через невиконання ним поставки та розірвання покупцем такого договору, визнанням недійсним договору та застосуванням реституції тощо. Верифікація правовідносин, унаслідок яких в особи виникає обов’язок сплатити на користь іншої особи кошти за відсутності відповідної умови договору, є досить поширеною.

Проте нині існують мінімум дві правові позиції ВСУ:

1) інфляційні витрати і 3% річних можуть бути стягнуті, якщо боржник не виконав передбаченого умовою договору обов’язку щодо сплати коштів; в усіх інших випадках положення ст.625 ЦК не застосовуються, оскільки в такому випадку відсутні грошові зобов’язання;

2) будь-який обов’язок щодо сплати коштів, незалежно від підстав його виникнення, є грошовим зобов’язанням, а тому положення ст.625 ЦК підлягають застосуванню.

Такий дуалізм підходів до застосування ст.625 ЦК зумовлює наявність діаметрально протилежної судової практики вирішення нескладних, як убачається, спорів.

Що таке грошове зобов’язання?

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

У Цивільному кодексі відсутнє визначення терміна «грошове зобов’язання». Однак воно міститься в законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», постанові пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 17.12.2013 №14 та постановах ВСУ. Так, згідно зі ст.1 закону це зобов’язання боржника сплатити кредитору певну суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України.

Відповідно до п.1.1 постанови пленуму ВГС №14 грошовим, за змістом стст.524, 533—535, 625 ЦК, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи еквіваленті в іноземній валюті) зобов’язання сплатити кошти на користь іншої сторони, яка має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Грошовим слід уважати будь-яке зобов’язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов’язок останнього сплатити кошти на користь кредитора.

Аналогічний висновок міститься й у постановах ВСУ, згідно з якими зобов’язання, що зводиться до сплати коштів, є грошовим (постанови від 1.06.2016 №6-927цс16, від 1.06.2016 №3-295гс16, від 30.03.2016 №6-2168цс16, від 1.10.2014 №6-113цс14, від 30.10.2013 №6-59цс13, від 12.12.2011 №3-131гс11 та від 5.12.2011 №3-125гс11).

Про наявність грошового зобов’язання свідчить лише вид майна (гроші), яке підлягає переданню боржником на користь кредитора (спосіб виконання зобов’язання) незалежно від підстави виникнення.

Відповідальність за порушення

Згідно із ч.2 ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора повинен сплатити борг з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Ці положення застосовуються у випадку невиконання грошових зобов’язань та містяться в гл.51 ЦК, яка має назву «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання». У свою чергу, ця глава міститься в розд.І «Загальні положення про зобов’язання» кн.5 ЦК. Отже, норма стосується як договірних, так і недоговірних зобов’язань, тобто порушення грошового зобов’язання, незалежно від визначених у ст.11 ЦК підстав їх виникнення.

У ч.5 ст.11 ЦК передбачено, що у випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникнути з актів цивільного законодавства та рішення суду. Отже, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, визначених законом, а також з угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать.

Водночас для застосування ч.2 ст.625 ЦК підстава виникнення зобов’язання не важлива, значення має своєчасність його виконання та факт передання/сплати грошей.

Винятки від ВГС

З огляду на викладене неможливо погодитись із п.5.2 постанови пленуму ВГС №14, в якому сказано, що положення ч.2 ст.625 ЦК не можуть бути застосовані до правовідносин, які виникають у випадках:

• повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов’язання за договором (ст.612 ЦК);

• повернення сум авансу та завдатку;

• повернення коштів у разі припинення зобов’язання (у тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним;

• відшкодування збитків та шкоди;

• повернення безпідставно отриманих коштів (ст.1212 ЦК).

Адже, незважаючи на підставу виникнення в боржника обов’язку сплатити кредитору певну суму, таке зобов’язання все одно є грошовим.

Посилання в п.5.2 постанови на те, що підстави для застосування ч.2 ст.625 ЦК відсутні через те, що такі дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, є необґрунтованим, оскільки положення цієї норми не пов’язують можливість її застосування з таким фактом.

Отже, ця норма може застосовуватися до всіх випадків порушення грошового зобов’язання незалежно від підстав його виникнення (підстави виникнення цивільних прав і обов’язків, які, по суті, є змістом зобов’язання, вказані в ст.11 ЦК). Тому попри те, як у боржника виник обов’язок щодо сплати грошей — у зв’язку із заподіянням ним збитків, шкоди, безпідставністю набуття (утримання) коштів кредитора, виникненням обов’язку повернення авансу (попередньої оплати), — всі ці зобов’язання є грошовими. Тому цілком обґрунтованим є право кредитора на нарахування за період прострочення інфляційних витрат та 3% річних.

Такий підхід не лише законодавчо обґрунтований, а й відповідає принципу справедливості. Адже кошти кредитора незалежно від підстав, що зумовили обов’язок їх сплатити, знецінюються, тому останній повинен бути захищений від недобросовісності боржника.

Фантомні відсотки

Водночас посилання на можливість кредитора нарахувати відсотки відповідно до ст.536 ЦК є не що інше, як фантомний спосіб захисту. Бо в ст.536 ЦК не встановлений розмір відсотків, як не встановлений в інших статтях кодексу, що регулюють позадоговірні відносини. І це фактично унеможливлює їх стягнення в цілому.

Більше того, зі змісту стст.693, 1057, 1214 ЦК убачається, що проценти, передбачені ст.536 ЦК, нараховуються у випадку користування чужими грішми саме як плата за це. Причому таке користування може бути як правомірним — за погодженням з кредитором (наприклад протягом установленого договором позики/кредиту строку, протягом установленого кредитором строку розстрочення платежу чи внесення ним попередньої оплати), так і неправомірним — коли виникає прострочення за користування такими коштами. Тобто строк виконання обов’язку щодо сплати/повернення таких грошей настав, а боржник його не виконує (зокрема у випадку здійснення кредитором попередньої оплати та прострочення боржником-постачальником строку поставки товару) або користується коштами у випадку безпідставного їх збереження (ст.1214).

Водночас ст.625 ЦК, яка міститься в главі «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання», передбачає відповідальність за порушення грошового зобов’язання, в тому числі у вигляді сплати 3% річних. Це свідчить про можливість її застосування до всіх випадків порушення грошового зобов’язання незалежно від підстав його виникнення.

Ці висновки підтверджуються, зокрема, і тими обставинами, що ця норма не містить будь-яких обмежень в її застосуванні. Так само ст.536 ЦК не передбачає жодних обмежень щодо можливості одночасного застосування ст.625. Адже законом не встановлено будь-якого співвідношення між цими нормами як загальною та спеціальною або альтернативною.

Право на захист майна

Отже, правова позиція щодо незастосування в правовідносинах, які виникли не на підставі договору, норми ст.625 ЦК зводиться, по суті, до неможливості захисту кредитором своїх майнових інтересів, зокрема від знецінення коштів. Така ситуація має наслідком фактично безоплатне користування боржником чужими грішми, що суперечить нормам ЦК щодо захисту права власності та загальним засадам цивільного законодавства — принципам добросовісності, справедливості та розумності.

Така неможливість власника коштів домогтися як їх повернення, так і збереження від знецінення, безумовно, є порушенням права на мирне володіння майном, що, відповідно, має наслідком недотримання вимог ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст.41 Конституції. Адже, за практикою Європейського суду з прав людини, право грошової вимоги є активом, який становить поняття «майно».

Сподіватимемося, що новостворений Верховний Суд нарешті покладе край неоднаковій судовій практиці в цьому питанні та висловить правову позицію, яка матиме на меті безумовний захист права власності від порушень.

 ВІД РЕДАКЦІЇ «ЗіБ»

Після того як автори передали цю статтю до редакції, 26 квітня в ЄДРСР було оприлюднено постанову від 10.04.2018 (справа №910/10156/17). У ній Велика палата ВС зробила правовий висновок, що положення ст.625 ЦК поширюють свою дію на всі види грошових зобов’язань, у тому числі щодо порушення позадоговірного грошового зобов’язання, яке виникло на підставі ст.1212 ЦК, — повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей.